Певно, хоч раз у житті ви бували на конференціях, круглих столах та інших більш-менш офіційних зустрічах? Обговорення й фуршети, організатори й учасники… жінки, жінки, жінки. Можна багато сперечатися, чому саме вони, але факт. На одній з таких зустрічей довелося побувати й мені. Темою обрали «Проблеми сім’ї, що викликані кризовими явищами у суспільстві та шляхи їх вирішення». Доволі актуальна, «злободенна» проблема, що, на жаль, недостатньо висвітлюється не лише на офіційному, а й на побутовому рівнях. Серед присутніх організації «Жінки Оболоні», «Родинний дім», одним словом, такі, про які вперше можна почути лише в сюжетах про насилля й на таких-от «круглих столах».
 Мав намір висловити думку, посперечатися. Визнаю, був агресивно налаштований на дискусію, але найстрашніше було те, що ніхто не збирався дискутувати. На перший погляд здавалося, що жінки-феміністки зібрались чайку випити та розповісти про своє життя. Але коли підіймається головуюча зустрічі й заявляє: «73 відсотки деградації суспільства – це деградація жінок! Поговоримо про жінку. Бо саме жінки – це алкоголіки, курці та вбивці своїх дітей, онуків» та про те, як це страшно. Стає образливо (як чоловіку) за своїх близьких та коханих матусь і дівчат. Так, моторошно спостерігати такі реалії, але хіба не з давніх-давен чоловіки були «носіями» усіляких «шкідливих звичок»? Чи фактів чоловічого насильства не більше?
 Учасники спокійні: жоден не аплодує, відчуття, що це давно вже заїжджені в їхньому колі речі. Аж тут підводиться жіночка й заявляє: «Якби не було жінок, суспільства вже не було б» - всі зааплодували – цирк та й годі!
 Наводять цифри, що чоловік приділяє вихованню дітей в середньому 6 хвилин на добу. Ті крихти сильної статі в аудиторії обурились: «В мене двоє дітей і звідки ці цифри?» Але на відповідь було годі сподіватись. Фарс ситуації та її ключовим поняттям став заїжджений штамп «будемо працювати». «Ми це обговоримо й будемо працювати» - і все залишається в майбутньому, до якого так і не дійде справа. Ставиш запитання - отримуєш відповідь, що зустріч проводиться не форматом «запитання-відповідь», так чому ж тоді «круглий стіл»? 
Зрештою, все це досить парадоксально. Про молоді сім’ї - без молоді, про дошлюбні тренінги - без наречених. Це, як вудити у річці, де риба не водиться, будувати хату та й без цегли. Та, мабуть, вклонитись їм треба за те, що вони хоча б порушують проблеми майбутніх подружніх пар, але попри це перетворювати «круглий стіл» в голосіння біля трибуни – обурливо. 
Сподіваюся, що просто не пощастило з вибором заходу. І навіть ті вірші, що їх презентували учасниці, ця тінь мистецтва, без рими ти ритму, це все забудеться… Зберуть новий «круглий стіл», а я приведу своїх друзів та влаштуємо справжню дискусію. А поки маємо «аbsolute downfall» [прим. ред. цілковита невдача] .

   Ненавиджу цю країну. Лідерів, які мають народ за бидло і народ, який цих лідерів обирає. Плаче, віддається за мішечок гречки і знову обирає. Чи просто пускає все «на самотік». Ні, звісно, я не знаю жодного українця, задоволеного владою: газети-телевізори, бабусі біля під’їзду, Інтернет, радіо – глобальне народне невдоволення чинними керманичами виривається з усіх усюд. 

  Особлива єдність суспільної думки з цього приводу відчувається у громадському транспорті чи в магазинних чергах: лайка на керівних осіб держави стає своєрідним паролем – приводом і лейтмотивом соціалізації абсолютно незнайомих людей, незалежно від віку-статі-наявності-відсутності ознак «вищої раси», типу хутряного покриву та поважної кількості дорогоцінних металів на фасаді. 

  «Він» та «вона» стають героями анекдотів та новітнього урбаністичного фольклору – наступний крок, певно, – перетворення на казкових злих створінь, якими лякають неслухняних дітей. Словом, псевдо-політичні балачки перетворилися на справжню суспільну коросту. І чи-то вражають, чи-то просто ретельно засмічують життя – не гірше від епідемії свинячого грипу чи традиційних всюдисущих переповнених смітників. Причому до безладу у владі народ явно звик. Слова «чиновники» і «корупція», «політики – порожні обіцянки» в уяві пересічного українця (ну, скажіть, що ви не згодні!) формують такий само стійкий асоціативний ряд, як «маршрутка-тиснява-шансон». 

  «Вершки» політикуму – не без участі ЗМІ – стали членами чи не кожної родини – у сенсі, родичів не обирають. До них і ставляться відповідно – як до невиліковно хворих: за традицією охають-скаржаться-сльози ллють – поки ті не бачать, – а позбутися не можуть. То ж, із рештою, шкодують, себе бідних, яким доводиться так жити-поневірятися. Однак, далі від балачок на кухні справа не йде: випустили пару, та й знову на панщину – бо ж треба, якось потомство годувати. Та й самим «в люди вибиватися» - до годівниці чим ближче. А там уже роби своє та й помовкуй – покірне телятко, як каже народна мудрість, - дві матки ссе. Щоби революції вершити, то ж Месія потрібен, а моя хата – скраю, то ж якось воно й буде. А постраждати – то ж у нас святе, нас всю історію плюндрують… Бр-р!. Якесь замкнене садо-мазохістичне коло, а не ментальність. Оце я й ненавиджу! Під час таких проявів національної самобутності відчуваю себе іноземкою, а радше – інопланетянкою. А ще – коли поруч суржик, який лузає насіння і переливається усім своїм блискучим одягом десь посеред трамваю чи метро. Утім, це окрема тема. 

  …Можете вважати мене черствою непатріоткою.

  За таких умов, я – за глобалізацію. Тобто, якщо культура глобальною не буває, то хоча б – за цивілізацію і стійке розвинуте й захищене суспільство. Тоді й напівмертва, але – не смію сперечатися - з великим потенціалом національна культура – оклигає. Адже, як не банально, а коли людям нічого їсти, - шкала цінностей, як відомо, зміщується до задоволення найперших фізіологічних потреб. Україна ж – не Європа, вибачте (облишмо наразі гордитися географічною приналежністю). Це там можна боятися взаємної нівеляції самобутності народів. А нас до Євросоюзу все одно найближчі років сто не пустять – інтеграції з таким політично-економічним «дивом» сахаються, як мари.