Відтоді, як в Івано-Франківську студентові вдалося одним помахом руки вкласти на асфальт тодішнього прем’єр-міністра, минуло не так багато часу. Небагато – це якщо роками вимірювати. А от якщо не роками, а подібними казусами та огріхами наших політиків, що стали надбанням громадськості, то, здається, минув не один десяток років. Відносно того «яєчного скандалу» Україна сучасна знаходиться у зовсім іншій епосі. Хоча б тому, що подібними «обломами», виставами і недолугостями вже нікого не здивуєш.

  Наш Президент призначає бездипломників на керівні посади, наш прем’єр «копіпейстить» промови Кеннеді, а наш мер плаває у басейні, аби довести відсутність психічних хвороб.

  Бодай одна сота кожного такого вчинку коштувала б у цивілізованих державах і посади, і репутації. Йдеться в тому числі й про репутацію країни загалом. Однак там, де європейці би плакали, українці регочуть. Регочуть і забувають, адже завтра – новий день, нова вистава. Тож досі мільйони готові голосувати за Януковича, «тому що він лідер»; за Тимошенко, «бо вона всього доб’ється» та за Ющенка, « бо інакше буде гірше». А до «нових облич» відносять не за віком чи досвідом, а за відсутністю відповідного шлейфу фарсу й народного реготу за політиком. Ну і, можливо, за ставленням до цього шлейфу. Адже заспівав Яценюк перед представниками ЗМІ пісню зайців, на відміну від Юлії Володимирівни та Віктора Федоровича, у присутності яких краще не згадувати про «наколоті апельсини» та «мого улюбленого автора Есхіла». 

  При цьому, звісно ж, не мається на увазі, що спів пана Арсенія приніс Україні щось хороше або хоча б подарував надію. Якщо ви його чули, то самі все зрозумієте. Втім, це не набагато гірше, аніж плагіатити Тото Кутуньйо або замовляти пісні у Потапа і Насті. Мелодії з трьох нот і чотирьох слів, як відомо, нікого «зплагіатити» не можуть апріорі.

  Люди, з-поміж котрих ми невдовзі оберемо собі Президента, – істинні слуги народу. На жаль, не тому, що проводять реформи чи покращують наше життя, а тому, що регулярно постачають нам свіжі приводи пореготати з друзями на чергових посиденьках (тут за українцями ще спробуй встигай). Відсутність хліба перші особи держави намагаються компенсувати надлишком видовищ, притому сумнівних. Це елітні клоуни, адже звичайні стільки не заробляють і, все-таки, надають можливість глядачеві піти у будь-який момент.

  Жахає тут інше – така «пропозиція» зумовлена попитом. Не хотілося б вірити, однак схоже, що пересічний українець готовий терпіти державне безладдя або невидачу депозитів в обмін на можливість регулярно спостерігати бійки у Верховній Раді або на ток-шоу. Тому й чекаємо, коли Симоненко черговий раз одружиться або піде на сповідь. Тому й звикаємо, що Рудьковський б’є Шуфрича, той - Луценка, Луценко б’є Черновецького, Черновецький співає пісень. І подвоює комунальні тарифи.

  Саме так, до речі, і маскуються огріхи зовсім іншого рівня, приміром, кримінального. Хто там займається педофілією? Чи справжня коса у Тимошенко? Хто влаштовує полювання на людей?Литвин заплакав на трибуні? Хто таки замовив Гонгадзе? Невже Ющенко впевнений у своїй перемозі на виборах? І скажіть, що українців котресь із цих питань насправді цікавить більше або менше. Шановні, а ви впевнені, що там нагорі – недолугі невдахи, котрі ні з чим не справляються?

  Я згадав про «яєчний теракт» з Януковичем, бо це був стартовий постріл. Це була перша демонстрація того, що людина може стати найбільшим посміховиськом країни в одну мить, а вже наступної збирати багатотисячні мітинги, за два роки знову очолити уряд, а ще через три роки бути фаворитом президентських перегонів. При цьому постійно давати нові приводи для кепкування. Той епізод, мов лакмусовий папірець, різко контрастував із дійсністю і з уявленнями людей. Зараз подібні випадки такого резонансу не викликають і поготів – погомоніли і розійшлися, і не таке вже бачили. Це красномовно демонструє нам: ось чого ми хочемо від державних мужів, ось на яку політичну еліту заслуговуємо.

  Коли проти вас махлюють у картах, безглуздо намагатися аргументовано довести шахраєві свою правоту. Потрібно сідати грати з іншими. Витівки сучасного політичного бомонду не належать до звичних людських помилок, які можна вибачати. Вважати помилкою прихід на зустріч із виборцями у туфлях з крокодилячої шкіри – занадто наївно навіть для українців. Так склалося, що наше життя так чи інакше залежить від майстерних гравців, котрі послідовно ошукують нас у нашій країні. Шулера переграти неможливо так само, як і довести його обман. Потрібно грати за іншими правилами. Якщо ви, звісно, впевнені, що вас справді дурять, а не розважають фокусами на картах.

  Звичайно, українському столу 2010 голодування не загрожує. У нас тепер так повелось: якщо під час новорічних гулянь немає червоної ікри, то це погане свято. Та й економічна криза на початках вдарила українця середнього класу настільки, що замість фісташок, він почав купувати арахіс. Грошова нестабільність, врешті-решт. Проте потім з арахісу перекотилось усе на соняшникове насіння і життя справді стало сірим. Але про голод і мови йти не може.

   

 Українська журналістика явище й досі дуже тендітне і хворобливе і, на жаль, навіть ще не зміцнівши, вже має патології. Що ж не дає цій галузі природно розвиватися і чого варта журналістика в Україні сьогодні?

  Все в цьому житті має свою ціну. Безапеляційна істина. Ось лише прикро, коли це ціна ваших поглядів та переконань.