Голос з київського підземелля не маніяк
Галина Каплан
Хто щодня говорить з нами, не зважаючи на нашу мовчанку
Ми чуємо його щодня і ніколи не замислюємося – кому належить голос з київського метрополітену? Хто ця людина? Ми знайшли чоловіка, голос якого знайомий кожному киянину.
Йдемо на заплановану зустріч з Миколою Петренком – директором Київського академічного театру ляльок. Саме його голос чують кияни у вагонах метро.
– Миколо Івановичу, більшість людей ненавидять свій голос у запису, а як ви реагуєте, чуючи його щодня?
– Знаєте, часом їдеш у метро і думаєш:«Отут можна було б зробити інший акцент, тут нижче, тут вище». А в деяких моментах варто було добрішим тоном говорити. Але загалом, вже майже не звертаю уваги, адже чую його вже більш ніж 20 років.
– А кастинг на озвучення був?
– Так, був. Усі претенденти записували певний шмат тексту. Здебільшого це робили професійні диктори. А кінцевий запис обрали...машиністи рухомого складу! Бо робота у них важка і, коли ти весь час у вагоні чуєш одноманітне «Двері відчиняються – двері зачиняються» голос, принаймні, не має дратувати. Виявилося, що мій тембр їх не дратує!
– Довелося якось готуватися до запису, тренувати голос?
– Знаєте, у той момент відчув шалену вдячність своєму викладачеві сценічної мови. Ще в університеті він прищепив мені поняття культури мови, тому ніяких проблем із записом не виникло.
– Я знаю, що ви читаєте вже заздалегідь підготовлений текст, не виникало бажання змінити щось у ньому?
– Так, маю деякі зауваги. По-перше, вже неодноразово пропонував зробити цей текст більш ввічливим. Адже зовсім не важко записати щось на кшталт «Шановні пані та панове, колектив київського метрополітену вітає вас і дякує, що ви скористалися саме наших видом транспорту» або «Приємного дня, бажаємо успіху». Це ж ніяка не реклама, а людям приємно буде. Але цю ініціативу не підтримують. А ще досі не розумію, чому фразу «Не залишайте свої речі» замінили на «Не залишайте своїх речей». Я, звісно, не мовознавець, але як на мене перший варіант – доцільніший.
– Чому ж не ініціюєте запровадження таких змін?
– Не моя це справа. Кожен має займатися своїм. Оце так кажу час від часу журналістам, що змінити хочу. Можливо до слів, які з’являться на ваших шпальтах, і прислухаються.
– Озвучення інформації в метро – це джерело додаткового прибутку чи спосіб власної реалізації?
– Ніколи навіть над цим не задумувався... Не можу сказати, що для прибутку. Як людина творча ніколи не ставлю завдання, що на мистецтві можна заробляти. Якщо стоїть питання заробляти – з мистецтва треба йти.
– А як щодо іншого озвучення, записували що-небудь ще?
– Так, рекламу, буває, озвучую. Багато їх було – банки, стоматологічні клініки. Часто пропонують. Але це вже дійсно лише заради фінансів. Не бігаю ніколи студіями в пошуках щастя. Хоча час від часу все ж запрошують на офіційні заходи на рівні Президента, для оголошення офіційних текстів – голос то все ж відомий людям, тому й добре сприймається. Але це заняття не для мене – моя душа в театрі.
– Я знаю, що ви пишете п’єси для вистав, а безпосередню участь у постановках берете?
– Брав, брав колись. Декілька разів виступав на престижному фестивалі ляльок в Японії. А 1994 року навіть дістав Золотий диплом за роботу актора-іноземця японською мовою.
– Спеціально навіть японську мову вивчили?
– Так, ми встановили собі правило –якщо їдемо за кордон на фестиваль, виставу готуємо відповідною мовою. От і довелося дещо вивчити японською і, як виявилося, досить вдало!
Під кінець нашої розмови, Микола Іванович погодився пригадати текст, який звучить у вагонах метро.
