Місіонер із нетрів
Слава Ку Цай
Восьмий день у Гонконзі… Ми з родиною повертаємось з дикого пляжу. Місцевість має назву Сай-Ван. В перекладі з китайської це означає – «західний виднокіл». Тут нам вдалось сховатись від великого міста з його безперервною шарпаниною та гострою сумішшю різких звуків. Коли я озираюсь назад, бачу красивий берег: пісок ніжно-бананового кольору, лазурове небо, аквамарин, на тлі якого красиво божеволіють хвилі. Це азіатське «Intermezzo»… Тутешня екзотика ледь не доводить до екстазу.
У нас скінчилась вода – і «райську насолоду» висушила пекельна спрага… Страшенно хочеться пити! Ми підіймаємось вгору крутим схилом. Бредемо між чагарниками. Несподівано натрапляємо на невеличку дерев’яну хижку з порепаними стінами. Тут тихо, чути лише обурливе квокання курки. Раптом скрипнули двері – нам назустріч вийшов досить високий, я б сказала – навіть кремезний, як на китайця, чолов’яга у вимазаних фарбою і землею лахах. Він радісно привітав нас щербатою усмішкою. Потім заговорив кумедною англійською.
Він запитав, звідки ми і додав жартома: «Чого вам не вистачає для повного щастя?». Ми відповіли, що нас мучить спрага. Він кивнув і зникнув за подряпаними дверима. І вже за мить поставив на стіл кухоль з холодною водою. Потім запропонував спробувати приготовану ним страву із соєвих бобів. Відмовитись було незручно.
Чоловік повернувся із тацею, на якій приніс горнятко помаранчевого, як виявилось, цукру і кілька мисочок із чимсь драглистим сірувато-білого кольору. На смак це «щось» – абсолютно ніяке. Кладеш до рота – і відчуваєш на язиці лише присутність желеподібної маси. Господар починає сміятись і каже, що потрібно додати цукру. Тоді, мовляв, буде значно смачніше. З цукром і справді краще… Ця дивна прісна страва має назву «тофу». В нас його часто називають соєвим сиром.
Ми відпочили і збирались йти далі. На ґанку я побачила кілька фотографій з місцевими краєвидами, плакат зі знімками вже знайомого нам чоловіка і з від руки виведеними рядками крупних літер. Це була лаконічна, сповнена драматизму, біографічна оповідь:
«Містер Лаі, власник кафе «Хвилі», жив у Сай-Вані з раннього дитинства і добував досвід з усього, що може дати життя. Йому довелось працювати фермером ще в дитячі роки, і таке життя завжди було складним. Він особисто пережив жахіття другої Світової війни. Японська окупація була для містера Лаі реальністю, а не звичайною частиною історії. Досі його любов до Сай-Вану була незмінно сильною. Де ще можна знайти такий різнобічний та сповнений інтриг спосіб життя, як тут?
В 24 роки він поїхав у Лондон у тамтешній чайна-таун, щоб знайти своє щастя. Але пропрацювавши кухарем близько 30 років, отримав не набагато більше, ніж коли був фермером. Досі він вважає це позитивним досвідом, адже йому вдалось вивчити англійську, тепер він пишається своїм досвідом, позаяк англійська стала інтернаціональною мовою.
Коли він повернувся назад у Гонконг, він відкрив невеличку крамницю, кафе «Хвилі». Його найбільше захоплення – допомагати відвідувачам Сай-Вану отримувати радість пригод, яку він свого часу пізнав, і зберігати ту ж любов, яку йому вдається берегти. Більше, ніж Сай-Ван, він любить хіба що допомагати людям дізнаватись про його рідний дім.»
Цей колоритний самопіар підкупив нас своєю простотою й відвертістю.
Сюди часто тікають туристи, аби відчути смак Іншого Гонконгу. Містер Лаі намагається переконати їх, що роблять вони це недаремно. В цьому полягає його основна місія. Він говорить про любов до малої батьківщини, про сповнений поневірянь життєвий шлях і так, ніби між іншим, згадує про свій скромний бізнес. Це ще одна історія блудного сина… Чоловік зміг реалізувати себе, лише повернувшись на батьківщину. Щоправда, зовнішній вигляд його апартаментів навряд може викликати заздрощі. Втім те, що його оточує, дійсно варте оспівування.
