Театр без глядачів
Галина Каплан
Все в цьому житті має свою ціну. Безапеляційна істина. Ось лише прикро, коли це ціна ваших поглядів та переконань.
Про це вже неоднократно йшлося: продажні мітинги, концерти. Але чи хтось замислювався над тим, яка величезна брехня за цим стоїть, що брешуть всі, і всім. І всі це розуміють. Тоді на розраховане усе це шоу? Спробую пояснити про що це я.
З’їзд однієї з українських партій. Висунення кандидата в президенти від цієї ж партії, натягнуті посмішки, сухі поздоровлення. Нормальна ситуація для політиків. Дійство закінчується. Прес-секретар радісно повідомляє: «Шановні журналісти, через годину починається святковий концерт, заздалегідь займайте місця в залі, бо очікується до 11тисяч гостей». Цифра, відверто кажучи, вражає, зважаючи ще й на те, що концерт відбуватиметься у приміщенні. Підходжу до того ж приміщення і бачу силу-силенну автобусів і ще більше молодих людей, що несміливо гуртуються у маленькі купки.
«Дівчата, звідки ви?» – питаю у гурту зовсім юних дівчат.
«З Білої Церкви, приїхали концерт подивитися», – не надто впевнено відповідають.
«А хто ж виступатиме?» – цікавлюся далі.
«Не знаємо…» – зовсім вже розгублено відповідають ті.
Мої наївні думки про те, що ці автобуси привезли затятих прихильників політичної сили тануть, як морозиво на сонці.
У залі починається ще цікавіше. Мимовільно наштовхуюся на двох чоловіків, один з яких у доступній формі пояснює іншому, що роблять тут усі ці люди: «Все денег ждут». Лаконічно і просто.
Цікавлюся у гурту молодиків для чого їм цей концерт, врешті ці гроші. «Тю, пива на районе попить!» – досить грубо, але цілком серйозно відповідають мені. І ось тут стає до болю прикро, ба навіть страшно.
Але повернімося до брехні, що про неї я згадувала на початку. На сцену виходить «лідер», тепер уже офіційний кандидат в президенти. Він щось душевно розповідає своєму народові, а той самовіддано аплодує. Ось лише залою постійно ходять якісь смішки стосовно його реплік, а оплески є лише результатом грошової оплати. Це 100% фальш та гра з їхнього боку. Але, говорячи, «Мої любі прихильники» кандидат в президенти чудово розуміє, що ніякі вони не прихильники і принаймні половина з тих 11 тисяч тут аж ніяк не через власні переконання. Але я не про те, що все в політиці продажне. Я про те, що «лідер» відверто грає на публіку, а та в свою чергу на нього. Грають всі. І всі це розуміють. То для кого така вистава, якщо і глядача у ній нема?!
Ненароком помічаю дідуся, який стоїть осторонь натовпу з прапором партії, перекинутим через плече. Він не скандує прізвищ, не б’є себе в груди, але дивиться на сцену з якимось захопленням в очах. І не важливо, чи поділяю я його політичні погляди. Я поважаю його вже за те, що він тут за свої переконання, а не за кілька кольорових банкнот.
І я не говорю про одного конкретного державного діяча. Вважатимемо, що це збірний образ усього українського політикуму. Ми звикли винуватити їх у всіх смертних гріхах. Ми постійно говоримо про фальсифікації, замовні статті, куплені мітинги. А, можливо, критикуючи інших потрібно зазирнути у себе? І пам’ятати одну-єдину істину: усе купується до тих пір, допоки це продається.
23.10.2009
