Молитва – чергова жертва піар технологій
Володимир Ягода Малинка
Політики чомусь вважають, що молитва допоможе їм виграти на виборах. Вони моляться на сцені перед мікрофоном, позаду молиться за НЕЇ хор. Усе це дійство відбувається в Києві, на Майдані Незалежності. У віп-зоні сидять священики католицьких та православних храмів. Це примирення церков, якого усі давно чекають, відбувається не десь там за морями-океанами, а у серці України під час відправлення ЇЇ у президенти. Стільки помпезності та урочистості, що здається ми український супутник в небо відправляємо. Проте ці проблеми вже відійшли на другий план. В Україні стартували президентські вибори! Свято, як то кажуть, наближається.
Пам’ятаємо, як наш президент молився разом із Вселенським Патріархом, Віктор Янукович всюди ходив за Патріархом Московським, а Юлія Тимошенко нещодавно їздила в Ватикан до Папи. Подивимось, хто ж все-таки виграє ці «молитовні перегони».
Проте чи варто нагадувати, що церква не повинна бути важелем впливу на виборця, а має на меті рятувати від морального падіння.
Сьогодні головною релігією України залишається православ’я. Зокрема, саме у цієї церкви найбільше українських вірян. Проведемо такий собі історичний екскурс, щоб зрозуміти, чому саме завдяки церкві депутати намагаються «добити» свого виборця.
Наразі український народ залишається одним із найрелігійніших народів світу. Віра у ньому є способом самовираження і виявлення власних найкращих ідеалів. Хрещений батько усіх українців Володимир Великий обрав саме східний обряд християнства – православ’я. Посли київського князя переповідають йому про відвідини православного храму так: «Тільки те ми відаємо, що напевне бог їхній перебуває з людьми, і служба їх краща, ніж в усіх інших землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти». І відтоді саме православ’я дало могутній поштовх державі для розвитку культури. Починаючи від створення абетки, закінчуючи величною архітектурою храмів.
Проте українська православна церква протягом багатьох років зазнавала різних пригнічувань та маніпулювань.
З 1132 року Русь входить у період феодальної роздробленості. Це дає змогу Золотій Орді прорвати кордони нашої тогочасної держави та йти її територією переможною ходою завойовників. Ординці загалом не відрізняли християнських храмів від звичайних будівель, тому руйнували їх, нищили монастирі, духовенство. Хоча ставлення татар до православної церкви визначалось мірою залежності від них тієї чи іншої території. У багатьох випадках митрополити повинні були діставати у ханів ярлики на право виконувати свої обов’язки. Ці ярлики загалом охороняли їхню церкву та віру. Утім, такі випробовування були лише «квіточками» у долі нашої церкви.
У XIV-XV століттях частина західних українських земель відійшла до Польщі. На цій територій почалось насильницьке окатоличення православних українців. Під егідою нового окупанта на наші землі рушили домініканці та фракійці, які закладали густу мережу католицьких монастирів. Православне населення зазнавало різних утисків і обмежень. Духовенство східного обряду християнства обкладалося усілякими податками. На державному рівні відбувається відверта торгівля церковними посадами. Після утворення Речі Посполитої (1569 р.), коли до Польщі приєднується ще більше західної України, така політика лише набирає обертів.
Проти такого становища православ’я постають українські міщани. Вони створюють так звані братства, які покликані захищати нашу віру. Ці структури отримують спеціальні дозволи «ставропігії» від Константинополя, що дають їм право втручатися у діяння церкви задля захисту її чистоти. Саме за підтримки Київського братства та запорозьких козаків 1632 року було легалізовано (тобто офіційно визнано) права православної церкви та її ієрархій польською владою.
Кінець XVII століття розділяє життя української церкви на два періоди. Перший буде періодом релігії фактично самостійної, другий – залежністю її від всеросійської церковної структури. Взагалі, українці завжди ставилися до російського народу краще, ніж до будь-кого іншого, саме через православну віру. Ми часто йшли з Росією на співпрацю, бо в нас же віра однакова, а тому нібито й наміри. Хоча це була хибна думка. Церковна політика Московського князівства щодо церкви була такою ж, як і зараз у наших депутатів. В очах російських князів церква була важелем впливу на українців. У курсі самодержавного царя Україна поставала як підпорядкована частина імперії. Відповідно «підкаблучною» повинна бути і церква. Проводилася безперервна робота з витравлення національно-культурних особливостей українського народу, що в результаті призводить до відчуження між парафіянами та зросійщеним духовенством.
Згадаємо також швидку реакцію церкви на указ Петра I, щодо проголошення анафеми Івану Мазепі. Для релігійного українського населення це прирівнювало гетьмана, приблизно, до чорта. Звичайно, тоді вже ніхто не хотів здобувати незалежність для своєї держави під патронатом такого керівника.
За часів радянського тоталітаризму церковні структури взагалі витіснялися з усіх сторін народного життя. Закривалися храми, вирощувалася нація атеїстів. Упродовж багатьох років панувала ідея поглинання нації, сім’ї, релігії. Із втратою цих складових життя, людина ставала сірою масою, якою легко було маніпулювати. Навіть голодомор 1932-1933 років здавався командувачам СРСР вдалою нагодою обмежити вплив церкви на народ.
Релігія відіграє велику роль у творенні нації. Проте і нація творить свою релігію. Україна дуже довго була частиною якоїсь держави, де українці, як правило, не мали своїх представників у вищих ешелонах влади. Українці в результаті починають хворіти на «комплекс меншовартості». Саме тому євангельська ідея страждання у цьому світі і блага в потойбічному знайшла в наших головах гарне підґрунтя. Церква до того ж часто виступала посередником між народом і владою. Але інколи, як ми бачимо це у Російській імперії, було і навпаки.
Політика, релігія і етнос речі дуже пов’язані між собою. Зачепивши щось одне з них, можна впливати на інше. Тому і користуються депутати різних часів і народів таким важливим способом впливу, як релігія.
Православна віра, що б там не казали, на генетичному рівні закладена у кожного українця. Однак, коли в одеських храмах моляться за хвороби журналістам, коли священик проклинає священика в прямому ефірі, то це не дуже гарні історії. Історії, котрі не вкладаються у голову нормальному християнину. Але це лише поодинокі невдалі мазки фарбою, а не загальна картина української православної церкви.
Проте це існує, і людина починає шукати альтернативу православ’ю. Вмикає ввечері телеканал «Київ» і бачить пряму трансляцію з протестантської церкви «Посольство Боже». Багато хто «купується» на ті яскраві виступи та обіцянки.
Але, напевне, саме тоді потрібно зупинитись, вимкнути телевізор і помолитись. Згадати, коли останній раз ви ходили до рідної церкви і чи ходили взагалі. Якщо ні, то не бійтеся, сходіть, поставте свічку за здоров’я матері. І ви не помітите, як проблеми більше не будуть вашим пріоритетом у житті. Головною стане мета, й шлях її досягнення.
Під час війни українці йшли у православний храм, щоб врятуватись. Коли всередині нас відбувається війна духовна, можливо, варто було б зробити те саме?
27.10.2009
