Зігмунт Бауман «Глобалізація: наслідки для людини та суспільства»

  «Глобалізація», «уніфікація», «фрагментаризація» - здається, ці магічні слова не втратять своєї актуальності ніколи. Проте левова частка осіб, які ці слова вживають у повсякденному бутті, не розуміє фундаментальної ролі цих понять та їхнього значення. Зігмунт Бауман присвятив не один десяток років вивченню цих термінів. Він вкладає в них своє власне бачення сучасних процесів, тим самим руйнуючи загальноприйняті стереотипи.

  Деякі речі, такі як, наприклад, тероризм, капітал – вже глобальні. Проте закон, політика та юрисдикція – не глобальні. Це погано. Наприклад, у 2005 році на гонку озброєння було витрачено в 15 разів більше, ніж на гуманітарну допомогу по всьому світу. Ось у чому проблема глобалізації – фрагментаризація світу, в якому тероризм глобальний, а захист від нього – ні. З одного боку, це привід боятися, а з іншого – сподіватися.

  Остання чверть ХХ століття, цілком можливо, увійде в історію під назвою «Великої війни за незалежність від простору». У ході цієї війни відбувається послідовне звільнення центрів прийняття рішень від територіальних обмежень, пов’язаних із прив’язкою до конкретної місцевості.

  Той, хто має свободу «бігти» з певної місцевості, абсолютно вільний від наслідків такої втечі. Це головний трофей переможців у «війні за простір».

  Після закінчення війни за простір найбільш могутнім фактором стратифікації в світі стала мобільність: це та субстанція, з котрої кожного дня будуються та перебудовуються нові, все більш глобальні соціальні, політичні, економічні та культурні ієрархії.

  Поль Веріліо нещодавно висловив таке припущення: якщо заява Френсіса Фукуями про «кінець історії» є передчасним, то сьогодні можна все з більшою впевненістю говорити про «кінець географії». Відстань вже не має значення, а ідею географічних кордонів в сучасному світі все важче підтримувати. Стає зрозумілим, що розмежувальні лінії були лише функцією відстані, яким примітивні засоби транспорту та труднощі подорожей надали характеру нескінченної реальності.

  Дійсно, поняття «відстань» - це не об’єктивна фізична даність, а соціальний продукт; її протяжність залежить від швидкості, з якою ми її долаємо.

  Сьогодні життя еліти майже не пов’язане з різницями між «тут» та «там», між «всередині» та «ззовні». Коли час контакту зменшується до величини довжиною в секунду, простір та просторові вказівки перестають грати роль, хоча б для тих, чиї дії здійснюються зі швидкістю передачі листа електронною поштою.

  Близькими та доступними називають перш за все ті явища, які є звичними, знайомими; це люди чи речі, з якими ми зустрічаємось, взаємодіємо щоденно в ході звичайної діяльності. «Близько» - це простір, всередині якого людина відчуває себе «як дома». «Далеко» - це простір, у якому людина з’являється час-від-часу чи не з’являється ніколи, де відбуваються такі процеси, які вона не може передбачити чи зрозуміти. В «далекому» просторі людина починає нервувати, поїхати «далеко» - означає опинитися за межами своїх знань, не на своєму місці, не в своїй стихії, очікуючи на небезпеку.

  Із появою глобального інформаційного павутиння з’являється новий кібернетичний простір. Елементи цього простору за визначенням Поля Віріліо «позбавлені просторових вимірів, проте вписані в єдину темпоральність моментального поширення. З цього моменту людей не можна поділити фізичними перепонами чи тимчасовими відстанями. Різниця між тут і там втрачає будь-який сенс».

  У кіберпросторі тіла не мають будь-якого значення, хоча сам кіберпростір має вирішальне значення для існування тіл. Маргарет Вертхейм вважає, що якщо раніше християни вивищували рай як місце, де душа людини звільняється від гріховності плоті, то сьогоднішні прихильники кіберпростору говорять, що саме там особистість звільняється від обмежень, які пов’язані з фізичним існуванням.

  Створена Мішелем Фуко модель сучасної влади у вигляді «Паноптикону» заснована на схожій гіпотезі. Вирішальним фактором влади, яку мають наглядачі, які ховаються у центральній башті Паноптикону, які здійснюють владу над жителями, які живуть у зіркоподібних будівлях, є те, що останні завжди знаходяться «на виду», а перші – постійно невидимі. Жителі ніколи не можуть бути впевненими, наглядають за ними чи ні, тому вони постійно мають поводитися так, нібито вони знаходяться під постійним наглядом. Наглядачі та жителі знаходяться в єдиному просторі, проте в діаметрально різних умовах.

  «Паноптикон» був штучно створеним простором. Штучність «зробленого на замовлення» простору – це розкіш, яку не могла собі дозволити влада, яка прагнула до маніпуляції простором в загальнодержавних масштабах. Тому першою стратегічною задачею є картографування місцевості так, щоб залишити місцевих без добре знайомих засобів орієнтації.

  Міста, які мають симптоми бразиліта, не мають натовпів, проте мають пустинні перехрестя, анонімні околиці, монотонні середовища. Проектувальники Бразиліа прибрали саму можливість випадкових зустрічей у всіх місцях, окрім декількох місць, які спеціально призначені для публічних зборів. Назначити зустріч на гігантській «Площі трьох сил» - це те саме, що домовитися зустрітися в пустелі Гобі.

  Ідеально сформований простір є просто отруйним базисом. В сучасних мегаполісах головною стратегією виживання стала не община, а ізоляція від інших. Питання в тому, подобається вам ваш сусід чи ні, тепер не актуальне. Якщо триматися від людей якнайдалі, то ми не зустрінемось із необхідністю вибору, нам просто не дається вибір між любов’ю та ненавистю.

  Головним завданням Паноптикону Мішеля Фуко було нав’язувати його жителям дисципліну та змусити їх поводитися за єдиним зразком. Паноптикон перш за все був засобом, направленим проти відмінностей від інших, а також проти права вибору та будь-якої різноманітності. Жителі Паноптикону були в’язнями - працівниками чи солдатами, чия поведінка повинна була підкорюватись монотонності.

  Встановлення влади за моделлю Паноптикону полягала у тому, що більшість споглядала над меншістю, а зараз – меншість контролює більшість. Томас Матисен пропонує нову модель – Синоптикон. Він має більш глобальний характер; у ході контролю наглядачі можуть відірватися від своєї місцевості – вони переносяться у кіберпростір, де відстань вже не має значення. Паноптикон насильно створював ситуацію, коли за людьми можна було спостерігати. Синоптикону нікого ні до чого примушувати не треба – він діє методом спокуси. Ті, хто стає об’єктом споглядання, належать до категорії знаменитостей. Вони можуть належати до світу політики, спорту, науки чи шоу-бізнесу. Вони – «глобалісти» завдяки своїй можливості знаходитись під наглядом.

  В Синоптиконі місцеві спостерігають за «глобалістами». Авторитет останніх забезпечується їх віддаленістю: про «глобалістів» можна сказати, що вони «не від світу цього» в буквальному сенсі слова; вони володіють гігантською перевагою, вони для нижчих класів є зіркою; це влада, яка слугує прикладом, а не віддає накази.

  За виразом Г. Х. фон Райта національні держави «розкладаються і відмирають». Їх сили починають мати транснаціональний характер.

  В епоху нової та новітньої історії ми звикли ототожнювати контроль із контролем над ситуацією. Саме цього відчуття «контролю над ситуацією» нам не вистачає. Сьогоднішній «новий світовий безлад» не можна пояснити лише розгубленістю після закінчення «розколу світу» та миттєвого зникнення звичного протистояння між блоками, навіть якщо такий розкол був символом тривоги. В образі «світового безладу» відобразилось раптове зрозуміння стихійної природи речей, які раніше, здавалося, знаходились під контролем чи хоча б технічно піддавались контролю.

  Розділяючи світ, силова політика насправді створювала образ цілісності. Наш загальний світ з’єднувався тим, що кожний куток землі мав своє значення у глобальному порядку – тобто в конфлікті «двох таборів».

  Без великого розколу світ уже не виглядає цілісним; скоріш за все, він схожий на поле діяльності кардинально різних сил, в результаті яких утворюється інерція, яку ніхто не знає, як зупинити.

  Саме це відчуття, що «все виходить з-під контролю» й виражено в сучасній концепції глобалізації. Найглибший смисл ідеї глобалізації – це некерований, невизначений характер усього, що відбувається у світі; відсутність центра, пульта керування, ради директорів чи головної контори. Глобалізація – це просто інша назва «нового світового безладу».

  Ідея «універсалізації» виражала надію, наміри та рішучість навести порядок; окрім цього, вона означала загальний порядок – наведення порядку у всезагальних масштабах. Так само, як й інші концепції, концепція «універсалізації» народилася на підйомі ресурсного потенціалу держав та амбіцій інтелекту нового часу.

  Новий термін пов'язаний скоріш з глобальними наслідками, абсолютно непередбачуваними, аніж з глобальними ініціативами чи діями.

  Політична надбудова приховувала глибинні, фундаментальні підвалини наведення порядку. Зміни в першу чергу зачепили роль держави. Усі три базиси суверенітету – політичний, економічний, культурний – зламались та не підлягають відновленню. Військова, політична, економічна незалежність держави перестала бути реальною перспективою. Щоб зберегти можливість підтримувати законність, держави вимушені були вступати в союзи та добровільно відмовлятись від більшої частини свого суверенітету. І коли завіса була піднята, за ним виявилась незнайома сцена.

  Тепер з’явились держави, які без усякого примусу активно та послідовно прагнуть відмовитись від своїх суверенних прав, та буквально молять, щоб їх суверенітет забрали та розчинили в наддержавних структурах. Знову отримана свобода прийняття рішень була потрібна лише для того, щоб розчинити свою політичну, економічну та військову самостійність в структурах НАТО та Євросоюзу. Десятки нових держав прагнуть отримати офіс в переповненій будівлі штаб-квартири ООН, яка не розраховувалась на таку кількість «рівноправних». 

  Не тріумф, а занепад державного суверенітету надав ідеї державності настільки гігантську популярність. У цьому й увесь парадокс.

  Мішель Крозье вважає, що стратегія завоювання влади завжди однакові – необхідно залишити максимальний простір та свободу маневру собі, та одночасно жорстко обмежити простір та свободу прийняття рішень тими, на кого цей простір поширюється. Політична фрагментарність та економічна глобалізація – це не суперники, а союзники, учасники одного зговору. 

  Інтеграція та роздрібненість, глобалізація та територіалізація - це взаємодоповнюючі процеси. Це дві сторони одного процесу: процесу перерозподілу суверенітету, влади та свободи дій у світовому масштабі, каталізатором якого став неймовірний стрибок у розвитку технологій, пов'язаний з простором.

  Усі ми знаходимось у русі. Проте у будь-якому місці ми залишаємось гостями, ніде не затримуючись настільки, щоб відчути себе як вдома.

  У світі, в якому ми живемо, відстані не має особливого значення. Іноді виникає враження, що вони існують лише для того, щоб їх можна було відмінити. Простір – вже не перепона: щоб його подолати, вистачить й долі секунди.

  Афоризм Паскаля дійсно виявився пророчим: ми дійсно живемо всередині дивного кола: його центр повсюди, а окружність – ніде (чи хто знає, можливо, все навпаки).

  Ідея «стану спокою», нерухомості має сенс лише у світі, який сприймається як нерухомий; там, де міцні стіні, прокладені дороги та заржавілі вказівники. Проте не можна зберігати нерухомість у нашому постсучасному світі – світі, де усі вказівники поставлені на колеса та мають звичку зникати з виду, перед тим, як ви встигнете прочитати, що на них написано.

  Наше суспільство – це суспільство споживачів. Раніше філософи, письменники та проповідники моральності ставили перед собою питання: працює людина заради життя чи живе заради праці. Сьогодні ж питання зовсім інше: людина споживає, щоб жити, чи живе, щоб споживати. І це лише в тих випадках, коли ми ще можемо провести кордон між життям та споживанням.

  Проте не кожний здатний бути споживачем. Одного бажання недостатньо; щоб бажання стало по-справжньому бажаним и тим самим приносило задоволення, потрібна відносно реальна надія на можливість наблизитись до об’єкту бажання. Критерієм, відповідно до якого суспільство поділяється на «верхи» та «низи», є ступінь мобільності – свобода вибору місця перебування. Перші живуть у часі, простір для них нічого не означає, бо будь-яку відстань вони здатні подолати за секунду. А інші, навпаки, живуть у просторі – важкому, в’язкому – який зв’язує час та не допускає людей до контролю над ним. Перші подорожують, куди і коли захочуть, та отримують від подорожей задоволення; їх завжди зустрічають із посмішками. Інші ж подорожують потайки, часто нелегально; їх зустрічають похмурі обличчя; вони можуть бути заарештовані або навіть депортовані.

  У сучасному світі проглядається тенденція до того, щоб вважати злочинними все більше дій, які є для нас сумнівними чи просто небажаними, та карати тюремним ув’язненням все більшу кількість подібних злочинів.

  Томас Матисен пропонує глибоко осмислену думку, що протягом своєї історії та практики в’язниця ніколи не забезпечувала реабілітації, ув’язнення ніколи не повертало людей «назад у суспільство». Замість того вона «отюремливала» ув’язнених, тобто змушувала їх призвичаюватись до поведінки, типової лише для пенітенціарного середовища.

  Поняття «глобальний» та «місцевий» все більше мають антагоністичний характер. Вони становлять собою цінності, які займають центральне місце в житті людини – в її мріях, жахах та боротьбі. Говорячи про те, як люди хочуть жити, вони частіше за все згадують про мобільність, про вільний вибір місця проживання, про подорожі, про можливість пізнати світ. «Добре жити» - означає знаходитися в русі, а точніше – відчувати приємну впевненість, що ви можете легко залишити будь-яке місце, де вам не хочеться більше залишатися. Свобода тепер означає свободу вибору, а вибір тепер має просторовий вимір. Заборона на переміщення – це найяскравіший символ безсилля, неповноцінності та болю.

  Проте тюрма означає не лише обмеження в русі, а ще й вигнання. Тюремне ув’язнення означає довготривалу, а й можливо, постійну ізоляцію. Сьогодні ми знаємо, що пенітенціарна система б’є не по «верхах», а по «низах» суспільства. Кордон між дозволеним та забороненим є розмитим та спірним. Тому на першому місці стоїть певна однобокість законодавця, мета якої – збереження певної моделі порядку. Дії людей, яким у межах даного порядку просто нема місця, скоріш за все й підпадуть під юрисдикцію кримінального кодексу. А грабіж ресурсів цілих країн називається «розвитком вільної торгівлі», позбавлення цілих сімей засобів для існування – «раціоналізацією». Ні те, ні інше ніколи не фігурувало у списках криміналізованих діянь.

  «Глобальність» еліти означає її мобільність, а мобільність означає можливість уникати відповідальності. У поєднанні усі ці фактори призводять до ототожнення бідності зі злочинністю, криміналізації бідності.

   17.11.2009