Одна крапля

  Мільярди вір зариті в чорнозем, мільярди щасть розвіяні по вітру. (В.Симоненко)

  Катастрофою XX століття називає сучасна українська думка голодомор 1932-33 років. Терор, запроваджений сталінським режимом, забрав мільйони життів українських хліборобів. Адже від голоду, масових репресій і депортацій Україна втратила більше людей, ніж за часів Першої світової і громадянської воєн.

  Найголовнішою причиною голоду був перехід до примусової колективізації, що супроводжувалося злочинною політикою „розкуркулювання”. Перший секретар ЦК КП(б)У Косіору підкреслював: ”Куркулі хочуть задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду, ми перекинемо руку голоду на горло куркуля”. Змушені силою вступати до колгоспів, селяни вдавались до різних акцій протесту, аж до вирізання та продажу худоби. Відсутність матеріальної зацікавленості, виражалась у несприйнятті ними колективної праці. Все це підривало продуктивні сили села.

  Трагічні події в Україні були викликані також спробою за допомогою голодомору зламати опір селянства. А.К. Ворошилов відверто зізнався тоді: „Ми пішли свідомо на голод, тому що нам потрібен був хліб”.

  Проте немає правдивіших фактів про жахи тих років голодомору, ніж свідчення очевидців. Я поспілкувався з теперішньою киянкою Скляровою Людмилою Давидівною – свідка подій 1932-33 років, яка тоді жила в селі Стара Котельня Житомирської області. І на питання, що ж все-таки відбувалось у ті роки, вона відповіла так:

- Розказувати дуже важко, бо пам’ятаю все, ніби це було два дні тому. Була я тоді тринадцярічною дівчинкою . В ті роки відбувалися дуже тяжкі моменти у моєму житті та й взагалі у житті всіх українців. А було тяжко тому, що не було що їсти, бо все забрали. І ,щоб якось вижити, нас мати послала збирати колоски. Весною вони були вже пророслі. Я не одна ходила в поле, там півсела збирали ті зернята. Але раптом ми побачили, що їде об’їждчик, котрий знав нас і знав для чого ми збираємо колоски. Він почав вихвачувати наші торбинки з ними. Тоді ми з сестрами почали плакати, бо вдома ж їсти нічого не було, ми гадали що хоча б цих колосків поїмо. Проте він не зважав, а просто вихватив і викинув оту надію на землю і крикнув, щоб усі порозходились (Закон від 7 серпня 1932 року про „п’ять колосків”).

- Скажіть, ви пробачили ось тих наглядачів, які тоді контролювали вас і здійснювали такі вчинки?
- Люди боялись їх усе своє життя, проте ,напевне, я все ж таки пробачила їх у душі. Хоч як не боляче було, проте на них я вже не тримаю зла.

- Про які випадки з життя односельчан вам відомо?
- Усім на той час було важко. І пам’ятаю одного разу моя мама начистила картоплі ввечері, щоб зранку зварити. Та в цей час прийшла до нас одна жінка і хотіла з нами поїсти. Але мати їй відмовила і сказала, що їсти будемо тільки зранку, бо потрібно було батькові йти в той час на роботу. Однак жінка зосталася і сказала, що почекає. У той момент у тієї жінки на ногах полопалася шкура від голоду, бо всі тоді пухли. І вона сиділа наче в калюжі, калюжі з крові... Ну а ми, ми пішли спати. І коли прокинулися, не було вже ні жінки, ні картоплі. Уся сім’я думала, що вона з собою її забрала, коли дивимося в двір, а та жінка вже під лавкою лежить мертва: вона з’їла сиру картоплю . Від таких нелюдських умов померло в нас півсела.

  І це в той час , коли радянське керівництво проявляло чудеса винахідливості, щоб створити ілюзію процвітання радянського суспільства. Коли американські журналісти запросили дозвіл відвідати село Гаврилівку на Дніпропетровщині, де вимерла більшість населення, то вони його отримали напрочуд швидко. Місцева влада спромоглися заселити Гаврилівку жителями навколишніх сіл. В підсумку було встановлено, що з 1100 жителів померло троє чоловік і то від тифу.

- Радянська влада взагалі щось пояснювала вам щодо тієї ситуації?
- Нічого не казали. Ми нічого тоді не знали. Про це не можна було говорити. Люди плакали, страждали... Ховали мертвих тоді як хто міг: хто просто так закопував, кого забирали в спільну могилу. Було тоді масове вимирання людей. І всі мовчали... А про Сталіна нам розповідали, що це людина, про яку нічого поганого не можна було сказати, бо заберуть в тюрму. Ось так і жили: в страху, голодні, бідні.

- Ви вважаєте голодомор 1932-33 років актом геноциду, тобто знищенням української нації?
- Так, я так вважаю і так усі вважають, хто пережив ті часи.

- Який добробут був у людей комуністичної доби?
- Раніше цінувався бідний народ. І, якщо хоча б трохи людина виділялася з тієї маси бідності, то він куркулю і його потрібно було знищити. Таких людей забирали і переважно відправляли в Сибір. Тільки я до сих пір не розумію: навіщо це було? Чим же багатший гірше бідного? Навіщо була ота біднота, навіщо оті злидні, навіщо був той голод?

- Щоб ви хотіли порадити теперішньому поколінню, чого потрібно остерігатися, а чому слідувати?
- Мені б хотілось, щоб теперішня молодь була добрішою, працелюбнішою і берегла цей час в якому живе. Тому що мій час був дуже важкий: я пережила голод, війну. І тепер мені вже ніколи жити, а вам бажаю, щоб ви боролись за свою націю, за свій народ і самі за себе. Хай вам бог у цьому допомагає!

27.11.2009