ОУН - Україна: повторення помилок

  У грудні минулого року стало відомо, що Провід Організації Українських Націоналістів прийняв рішення на виборах президента України 2010 року підтримати Віктора Ющенка. Зокрема, у заяві було зазначено: «…ОУН заявляє про підтримку діючого Президента України Віктора Ющенка на виборах у січні-лютому 2010 року. Ми вважаємо, що він не на словах, а реальними кроками проводить політику відродження України і пропонує конституційні реформи для виходу з політичної кризи.[…] Підтримавши його кандидатуру, ми робимо свідомий вибір в напрямку утвердження Української Самостійної Соборної Держави». 


  Груднева заява воз’єднаних ОУНівців примушує задуматися. Ні, зовсім не про те, чому вони зробили вибір на користь Ющенка як кандидата на пост Президента країни (напевно що, прізвища Янукович і Тимошенко для пересічного націоналіста звучать трохи «антинаціонально»), а задуматися в історичному плані. Вже надто нагадує колишня діяльність ОУН політичний шлях президентства Віктора Андрійовича. Якщо ретельно покопирсатися в літописаннях XX століття, то можна знайти декілька спільних рис між цими двома політичними суб’єктами різних епох. Схожість не буде надто разючою, але поставить ще один ще один «плюсик» навколо віковічного питання «Чи повторюється історія?»

  Насамперед хотілося б згадати, чому в ОУН стався розкол та інтерпретувати це питання до сучасної української історії. 



  Друга світова війна ще до свого початку справила грандіозний вплив на геополітичну ситуацію у Європі. Кожна країна почала вибудовувати шляхи власної поведінки, які б допомагали зорієнтуватися у виборі стратегічних інтересів. 

  На той час вплив в Україні мала лише одна політична партія – ОУН. Інші ж, перебуваючи в еміграції, не могли вести ніякої політичної діяльності. 

  Але вир неминучої війни змінив також і погляди лідерів Організації Українських Націоналістів. Смерть Євгена Коновальця, вбитого радянськими спецслужбами, викликала кризу в її лавах. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН (Провід Українських Націоналістів) та налагодити контакти з іншими державами. Крім того вони висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Організована на початку 1940-го року розмова у Римі між Бандерою, який мав власне бачення щодо подальшого майбутнього України, із полковником Мельником не дала ніякого результату. Тим паче, що Римський та Краківський конгреси ОУНівцівї проголосили керівниками організації обох цих лідерів. А як відомо з української історії, один іншому заради булави ще ніколи не поступався, тому й розкол в рядах партії був цілком закономірним явищем. 

  Так із однієї національно спрямованої партії виникло дві ОУН(Б) -«бандерівці», які впродовж війни прийняли назву Революційна ОУН [ОУН (р)] і навіть у лютому 1940 р. сформували Революційний Провід ОУН (своєрідне керіництво внутрішніми та зовнішніми справами, що слідкувало за справами всередині України та встановлювало контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР), та ОУН(М) - «мельниківці». 

  Диктаторські настрої в обох із вождів є визначальними аспектами розділення. Із надрукованих в той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видання прибічників Бандери) і «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання прибічників Мельника) розумієш - кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але... лише і після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера - щоб Мельник її визнав. Слід також визнати, що кожна сторона докладала зусиль, щоб створити культ «свого» вождя. 

  «Було одне – стало два», - кажуть у народі. Хоча подумати тільки, як можуть існувати дві націоналістичні партії? Напевно, тоді й національних ідей повинно бути декілька і кожна має відповідати насамперед інтересам тієї чи іншої політичної сили, але тільки не вподобанням народу. 



  І знову доводиться констатувати факт, що століття не внесли значних коректив у владні забаганки українців. Як говорилося вище, події передвійни, пов’язані із функціонуванням та розколом ОУН, деякою мірою можна зіставити із політичним життям України із 2004 до і сьогоднішнього року. Згадаймо лиш, із яким завзяттям та натхненністю рвалися до влади Віктор Ющенко та його команда. І чомусь на початку свого державницького владарювання вони здавалися єдиною силою, яка сповідує національні принципи та проводить врівноважену внутрішню і зовнішню політику. Та амбіції, якими дещо раніше прибічники Ющенка поступалися заради нього, все ж не змогли втриматися. Й тим же чином, як і більш ніж 60 років тому, із однієї сили виокремлюються дві. А риторичне питання про національну ідею тут ставити зовсім даремно, оскільки за довгі роки внутрішніх суперечок між українськими високопосадовцями вже зовсім і зник омріяний ідеал України, який ще бачився в очах тих же Мельника чи Бандери. Наразі, втілюючи в життя принцип «лежачих граблів», сучасний політикум трохи трансформував поняття ОУН(Б) та ОУН(М), перетворивши їх на «Україна-В» та «Україна-Ю». А як же національні інтереси? Напевно, нехай про них попіклується хтось інший. Бо сьогодні час розрізати торт величиною аж 603,700 кв. км та із 46-ма мільйонами свічок. Хіба не чарівний подарунок для українського амбіційного лідера?

  ОУНівці XXI століття не володіють такою значною підтримкою, як раніше. Але навіть через довгі роки забуття та приниження вони йдуть тим же шляхом, що й колись. Сказати, що він неправильний не можна. Напевно, в Україні поки що просто немає просто немає шляху іншого. 

  12.01.2010