Певно, хоч раз у житті ви бували на конференціях, круглих столах та інших більш-менш офіційних зустрічах? Обговорення й фуршети, організатори й учасники… жінки, жінки, жінки. Можна багато сперечатися, чому саме вони, але факт. На одній з таких зустрічей довелося побувати й мені. Темою обрали «Проблеми сім’ї, що викликані кризовими явищами у суспільстві та шляхи їх вирішення». Доволі актуальна, «злободенна» проблема, що, на жаль, недостатньо висвітлюється не лише на офіційному, а й на побутовому рівнях. Серед присутніх організації «Жінки Оболоні», «Родинний дім», одним словом, такі, про які вперше можна почути лише в сюжетах про насилля й на таких-от «круглих столах».
 Мав намір висловити думку, посперечатися. Визнаю, був агресивно налаштований на дискусію, але найстрашніше було те, що ніхто не збирався дискутувати. На перший погляд здавалося, що жінки-феміністки зібрались чайку випити та розповісти про своє життя. Але коли підіймається головуюча зустрічі й заявляє: «73 відсотки деградації суспільства – це деградація жінок! Поговоримо про жінку. Бо саме жінки – це алкоголіки, курці та вбивці своїх дітей, онуків» та про те, як це страшно. Стає образливо (як чоловіку) за своїх близьких та коханих матусь і дівчат. Так, моторошно спостерігати такі реалії, але хіба не з давніх-давен чоловіки були «носіями» усіляких «шкідливих звичок»? Чи фактів чоловічого насильства не більше?
 Учасники спокійні: жоден не аплодує, відчуття, що це давно вже заїжджені в їхньому колі речі. Аж тут підводиться жіночка й заявляє: «Якби не було жінок, суспільства вже не було б» - всі зааплодували – цирк та й годі!
 Наводять цифри, що чоловік приділяє вихованню дітей в середньому 6 хвилин на добу. Ті крихти сильної статі в аудиторії обурились: «В мене двоє дітей і звідки ці цифри?» Але на відповідь було годі сподіватись. Фарс ситуації та її ключовим поняттям став заїжджений штамп «будемо працювати». «Ми це обговоримо й будемо працювати» - і все залишається в майбутньому, до якого так і не дійде справа. Ставиш запитання - отримуєш відповідь, що зустріч проводиться не форматом «запитання-відповідь», так чому ж тоді «круглий стіл»? 
Зрештою, все це досить парадоксально. Про молоді сім’ї - без молоді, про дошлюбні тренінги - без наречених. Це, як вудити у річці, де риба не водиться, будувати хату та й без цегли. Та, мабуть, вклонитись їм треба за те, що вони хоча б порушують проблеми майбутніх подружніх пар, але попри це перетворювати «круглий стіл» в голосіння біля трибуни – обурливо. 
Сподіваюся, що просто не пощастило з вибором заходу. І навіть ті вірші, що їх презентували учасниці, ця тінь мистецтва, без рими ти ритму, це все забудеться… Зберуть новий «круглий стіл», а я приведу своїх друзів та влаштуємо справжню дискусію. А поки маємо «аbsolute downfall» [прим. ред. цілковита невдача] .

   Ненавиджу цю країну. Лідерів, які мають народ за бидло і народ, який цих лідерів обирає. Плаче, віддається за мішечок гречки і знову обирає. Чи просто пускає все «на самотік». Ні, звісно, я не знаю жодного українця, задоволеного владою: газети-телевізори, бабусі біля під’їзду, Інтернет, радіо – глобальне народне невдоволення чинними керманичами виривається з усіх усюд. 

  Особлива єдність суспільної думки з цього приводу відчувається у громадському транспорті чи в магазинних чергах: лайка на керівних осіб держави стає своєрідним паролем – приводом і лейтмотивом соціалізації абсолютно незнайомих людей, незалежно від віку-статі-наявності-відсутності ознак «вищої раси», типу хутряного покриву та поважної кількості дорогоцінних металів на фасаді. 

  «Він» та «вона» стають героями анекдотів та новітнього урбаністичного фольклору – наступний крок, певно, – перетворення на казкових злих створінь, якими лякають неслухняних дітей. Словом, псевдо-політичні балачки перетворилися на справжню суспільну коросту. І чи-то вражають, чи-то просто ретельно засмічують життя – не гірше від епідемії свинячого грипу чи традиційних всюдисущих переповнених смітників. Причому до безладу у владі народ явно звик. Слова «чиновники» і «корупція», «політики – порожні обіцянки» в уяві пересічного українця (ну, скажіть, що ви не згодні!) формують такий само стійкий асоціативний ряд, як «маршрутка-тиснява-шансон». 

  «Вершки» політикуму – не без участі ЗМІ – стали членами чи не кожної родини – у сенсі, родичів не обирають. До них і ставляться відповідно – як до невиліковно хворих: за традицією охають-скаржаться-сльози ллють – поки ті не бачать, – а позбутися не можуть. То ж, із рештою, шкодують, себе бідних, яким доводиться так жити-поневірятися. Однак, далі від балачок на кухні справа не йде: випустили пару, та й знову на панщину – бо ж треба, якось потомство годувати. Та й самим «в люди вибиватися» - до годівниці чим ближче. А там уже роби своє та й помовкуй – покірне телятко, як каже народна мудрість, - дві матки ссе. Щоби революції вершити, то ж Месія потрібен, а моя хата – скраю, то ж якось воно й буде. А постраждати – то ж у нас святе, нас всю історію плюндрують… Бр-р!. Якесь замкнене садо-мазохістичне коло, а не ментальність. Оце я й ненавиджу! Під час таких проявів національної самобутності відчуваю себе іноземкою, а радше – інопланетянкою. А ще – коли поруч суржик, який лузає насіння і переливається усім своїм блискучим одягом десь посеред трамваю чи метро. Утім, це окрема тема. 

  …Можете вважати мене черствою непатріоткою.

  За таких умов, я – за глобалізацію. Тобто, якщо культура глобальною не буває, то хоча б – за цивілізацію і стійке розвинуте й захищене суспільство. Тоді й напівмертва, але – не смію сперечатися - з великим потенціалом національна культура – оклигає. Адже, як не банально, а коли людям нічого їсти, - шкала цінностей, як відомо, зміщується до задоволення найперших фізіологічних потреб. Україна ж – не Європа, вибачте (облишмо наразі гордитися географічною приналежністю). Це там можна боятися взаємної нівеляції самобутності народів. А нас до Євросоюзу все одно найближчі років сто не пустять – інтеграції з таким політично-економічним «дивом» сахаються, як мари. 

 
Антологія роздумів маленької дівчинки і трішки дорослої людини

  Напевно, чи не в кожної людини Новий рік асоціюється з Новим початком чогось дуже великого і дуже світлого. Ну, хоча б в глибині душі нам хочеться на це сподіватися. Ось-ось і почнеться нове життя, всі негаразди залишаться в минулому і нарешті можна буде спокійно відпочити. Можливо, без цих сподівань Новий рік і не був би Справжнім Новим Роком? Новий рік – це свято, коли навіть найостанніший цинік починає, хоч на деякий час, але вірити в те, що чудеса бувають. Це коли ми виростаємо, ми вже зайняті люди, які чомусь не можуть собі дозволити просто зупинитись на мить і очікувати дива. «Які дива? Коли ти виростеш, нарешті?» - можливо скажете ви. Але, що не кажіть, навіть дорослій людині потрібна віра в краще і в те, що дива все ж таки трапляються. Без цього і Новий і Старий рік зовсім не Новий рік…

  Як у кожного окремого народу свої традиції, так і у кожної родини, напевно, є свої звичаї, свої «таїнства» святкування Старого Нового Року. Хоча зараз, знову ж таки, через нашу просто неймовірну зайнятість і «діловитість» святкування Старого Нового року відходить на другий план. Мовляв, «Новий рік відзначили – і досить». Ну, кому як. Але ж не варто забувати, що споконвіків Новорічні свята завжди були святами сімейними. Затишне родинне коло біля Новорічної ялинки примушує забути про всі негаразди і прокидається надія, що все ж-таки, все буде добре. Доросла дівчина, яка вже живе своїм життям, чекає-недочекається коли ж вона приїде додому, до близьких, щоб знов відчути себе маленькою дівчинкою, відчути те дитяче очікування дива та тепло і затишок оселі та підтримку рідних. Ніякі «комфорти великого міста» та гучні гуляння їй не замінять блиску щастя в очах матері, коли вона повертається додому. Діти ж ніяк не можуть дочекатися, коли вони зможуть заколядувати, набігатися в снігу та побачити такий довгоочікуваний подарунок під ялинкою. Ввечері молода стомлена дівчина, зліпивши сніжку відчує, нарешті, що наближається Новий рік. І знов-таки, в ній прокинеться очікування дива, немов в дитинстві. Ось що таке Новий рік і Новорічні свята…  

  Пам’ятаю, в дитинстві Новий рік для мене – це величезне свято. Я заздалегідь обов’язково мала знати «чий» рік наступає, щоб знати, як одягнутися і ким бути. Ніч з 31 грудня на перше січня – це завжди казкова ніч, наповнена таємничістю і сподіваннями.

  Не знаю як Ви, але мені все ще б хотілося вірити в силу Нового Року.

  Кожен святкує Новий рік по-своєму. І не завжди вам вдається його відсвяткувати так, як би хотілося. Наприклад, ось один такий випадок з життя: одна моя подруга спеціально для того щоб зустріти Новий рік, зібралася з сестрою та декількома знайомими поїхати до головної Новорічної ялинки столиці. Здавалося б, що може бути символічніше? Дружнє коло, величезна ялинка, бій курантів і тисячі людей навколо з криками «Урраа!!»… Але, натомість, їй довелося чути не «Ура!», а «Не штовхайтеся, проходьте швидше, не затримуйте людей»… Вся справа в тому, що за десять хвилин на дванадцяту вона піднімалася на ескалаторі на станції метро «Майдан Незалежності», і, як на зло, ескалатор просто перестав рухатися. Наталя, так звати ту подругу, досі не може зрозуміти чому перші хвилин п’ять люди стояли і не рухалися, навіть не намагалися потрошку підніматися по ескалатору. Просто стояли і чекали коли ж рух відновиться. А тим розумникам, які хотіли пройти самотужки, довелося вислухати багато нового і не дуже приємного про себе, розповідала вона. Так що, якщо вам доводиться зустрічати Новий рік вдома, а не на Багамах, як ви мріяли все життя, не сумуйте, як бачите, все могло бути набагато гірше…

  А от святкування Старого Нового року, це вже зовсім інша історія. Почнемо з того, що в наш час це свято святкують вже далеко не всі сім’ї. Інколи все обмежується простим «Ой! Сьогодні ж Старий Новий Рік! Вітаю тебе!» і у відповідь: «Точно! Тебе теж! То, яка там говориш, завтра погода буде?»… Дехто вважає, що святкування Нового року достатньо, адже час нині дорого коштує, а потрібно працювати і, взагалі, ще стільки справ, що тут би знайти час поспати, а не ще один рік святкувати… Я не можу казати, правильно це чи ні і, взагалі, повчати когось. У кожного своя правда.

  Відтоді, як в Івано-Франківську студентові вдалося одним помахом руки вкласти на асфальт тодішнього прем’єр-міністра, минуло не так багато часу. Небагато – це якщо роками вимірювати. А от якщо не роками, а подібними казусами та огріхами наших політиків, що стали надбанням громадськості, то, здається, минув не один десяток років. Відносно того «яєчного скандалу» Україна сучасна знаходиться у зовсім іншій епосі. Хоча б тому, що подібними «обломами», виставами і недолугостями вже нікого не здивуєш.

  Наш Президент призначає бездипломників на керівні посади, наш прем’єр «копіпейстить» промови Кеннеді, а наш мер плаває у басейні, аби довести відсутність психічних хвороб.

  Бодай одна сота кожного такого вчинку коштувала б у цивілізованих державах і посади, і репутації. Йдеться в тому числі й про репутацію країни загалом. Однак там, де європейці би плакали, українці регочуть. Регочуть і забувають, адже завтра – новий день, нова вистава. Тож досі мільйони готові голосувати за Януковича, «тому що він лідер»; за Тимошенко, «бо вона всього доб’ється» та за Ющенка, « бо інакше буде гірше». А до «нових облич» відносять не за віком чи досвідом, а за відсутністю відповідного шлейфу фарсу й народного реготу за політиком. Ну і, можливо, за ставленням до цього шлейфу. Адже заспівав Яценюк перед представниками ЗМІ пісню зайців, на відміну від Юлії Володимирівни та Віктора Федоровича, у присутності яких краще не згадувати про «наколоті апельсини» та «мого улюбленого автора Есхіла». 

  При цьому, звісно ж, не мається на увазі, що спів пана Арсенія приніс Україні щось хороше або хоча б подарував надію. Якщо ви його чули, то самі все зрозумієте. Втім, це не набагато гірше, аніж плагіатити Тото Кутуньйо або замовляти пісні у Потапа і Насті. Мелодії з трьох нот і чотирьох слів, як відомо, нікого «зплагіатити» не можуть апріорі.

  Люди, з-поміж котрих ми невдовзі оберемо собі Президента, – істинні слуги народу. На жаль, не тому, що проводять реформи чи покращують наше життя, а тому, що регулярно постачають нам свіжі приводи пореготати з друзями на чергових посиденьках (тут за українцями ще спробуй встигай). Відсутність хліба перші особи держави намагаються компенсувати надлишком видовищ, притому сумнівних. Це елітні клоуни, адже звичайні стільки не заробляють і, все-таки, надають можливість глядачеві піти у будь-який момент.

  Жахає тут інше – така «пропозиція» зумовлена попитом. Не хотілося б вірити, однак схоже, що пересічний українець готовий терпіти державне безладдя або невидачу депозитів в обмін на можливість регулярно спостерігати бійки у Верховній Раді або на ток-шоу. Тому й чекаємо, коли Симоненко черговий раз одружиться або піде на сповідь. Тому й звикаємо, що Рудьковський б’є Шуфрича, той - Луценка, Луценко б’є Черновецького, Черновецький співає пісень. І подвоює комунальні тарифи.

  Саме так, до речі, і маскуються огріхи зовсім іншого рівня, приміром, кримінального. Хто там займається педофілією? Чи справжня коса у Тимошенко? Хто влаштовує полювання на людей?Литвин заплакав на трибуні? Хто таки замовив Гонгадзе? Невже Ющенко впевнений у своїй перемозі на виборах? І скажіть, що українців котресь із цих питань насправді цікавить більше або менше. Шановні, а ви впевнені, що там нагорі – недолугі невдахи, котрі ні з чим не справляються?

  Я згадав про «яєчний теракт» з Януковичем, бо це був стартовий постріл. Це була перша демонстрація того, що людина може стати найбільшим посміховиськом країни в одну мить, а вже наступної збирати багатотисячні мітинги, за два роки знову очолити уряд, а ще через три роки бути фаворитом президентських перегонів. При цьому постійно давати нові приводи для кепкування. Той епізод, мов лакмусовий папірець, різко контрастував із дійсністю і з уявленнями людей. Зараз подібні випадки такого резонансу не викликають і поготів – погомоніли і розійшлися, і не таке вже бачили. Це красномовно демонструє нам: ось чого ми хочемо від державних мужів, ось на яку політичну еліту заслуговуємо.

  Коли проти вас махлюють у картах, безглуздо намагатися аргументовано довести шахраєві свою правоту. Потрібно сідати грати з іншими. Витівки сучасного політичного бомонду не належать до звичних людських помилок, які можна вибачати. Вважати помилкою прихід на зустріч із виборцями у туфлях з крокодилячої шкіри – занадто наївно навіть для українців. Так склалося, що наше життя так чи інакше залежить від майстерних гравців, котрі послідовно ошукують нас у нашій країні. Шулера переграти неможливо так само, як і довести його обман. Потрібно грати за іншими правилами. Якщо ви, звісно, впевнені, що вас справді дурять, а не розважають фокусами на картах.

  Як не дивно, проте саме таку політику сповідує більшість наших громадян. Ми живемо у власному світі, з власною думкою, яка є для нас головним законом і заповіддю. Щодо думки інших, то нам до неї байдуже. Напевне, це почалося ще в 90-х роках разом із початком ери суб’єктивізму та самозаглиблення. Проте наші люди як завжди все зрозуміли по-своєму. 
  Чомусь більшість українців не може назвати людину, думку якої їй просто цікаво було почути. Я просив у киян пригадати хоча б одного українського митця, політика чи суспільного активіста, який є для них авторитетом. У відповідь чув: «я сам себе слухаю» або ще «Обама». Знаєте, це така хвороба українців: слухати когось з-за кордону, що потрібно робити у себе вдома. Саме через це, напевне, ми й не мали власної незалежності стільки років. Невже Обама нам скаже, який віник треба придбати, щоб вимести бруд з країни?! НІ. 
  Кияни залишаються осторонь від авторитетів. Можливо, проблема у тому, що на блакитні екрани нашого телебачення просто не випускають людей, думку яких справді доречно почути. У нас же стільки проблем у культурному плані, що від цього вже потрібно рятуватися. Чи є десь та швидка культурна допомога?       Немає. Це клопіткий і довгий процес. Однак на нього чомусь не зважають. А хто все ж піддався зомбуванню ЗМІ, то скаже, що йому цікаво почути думку добре «пропіарених» людей нашої країни. Мешканці столиці кажуть, що вони не прислухаються до друкованих видань, радіо, телебачення, реклами, які зустрічаються щодня. Звичайно, якщо звідти постійно видніються усе ті ж гарно підмальовані личка політтехнологів. 
  «Як на мене, гарним авторитетом може бути пан Пінчук», ‒ сказала мені двадцятирічна киянка. З 50 опитаних людей 47 відповіли усе те ж «прислухаюся лише до себе», інші герої сучасної думки – це Тимошенко та Ліна Костенко. Через те, що ми не маємо часу блукати вулицями міста в пошуках нових художніх галерей чи книг, ми не можемо знайти тих, кого можна назвати справжніми модерними авторитетами. А тому й згадуємо письменників минулого століття, думки яких все ще вважаємо актуальними, лише тому, що не бачимо їм заміни. І все частіше ставимо собі питання: де той культурний месія, що врятує нашу державу?
  Можна провести паралелі з часами комуністичного режиму. Це були роки коли країна мала одного «справжнього й всюдисущого» політичного авторитета. Період, коли влада обирала для нас що читати, на які картини дивитися, чиї промови слухати. Тоді люди гадали, що це їх вибір. Але де там, не дай Боже, йти проти загальносоюзної пропаганди, одразу покарають обмеженням волі у тюрмі або у психіатричній лікарні. Сучасна влада ніби й принесла нам демократію, а ми власне так і не навчилися шукати тих, хто допоможе нам розібратися у сьогоденні. 
  У той час, як ми шукаємо відповіді на глобальні питання, жителі Польщі впевнено називають понад чотири особи, які, на їх власну думку, є прекрасними лідерами та прикладами для наслідування. Поляки називають серед них політиків, журналістів, діячів культури та мистецтва, що відповідають духу сучасності і кого варто б вислухати. Ми в свою чергу можемо назвати лише себе або гарні проекти піар-технологій.
Що ж таке, що це відбувається з нами? Тупіємо, браття й сестри. Не читаємо українську сучасну літературу, рідних художників не цінуємо, в театр ходимо раз у рік, у філармонію… Пожартували! А людей там цікавих, хоч греблю гати. Нам нарешті вже потрібно вчитися жити людським життям, а не лише галочкою у бюлетенях.