Не вдається змерзнути «вщент»

Останній день Зимової Країни Мрій

  На території заповідника «Софія Київська» утворився унікальний анклав зі значно більш теплим кліматом, ніж у Києві. Ця дивовижна аномалія мала назву «Зимова Країна Мрій». Святкування Водохреща стало завершальним етапом вже добре відомого українцям фестивалю, який організовує найбільший мрійник української естради – Олег Скрипка. Святкове дійство зі спеціями у вигляді автентичних українських мотивів пройняло до щему, крику, свисту… Тому я, мабуть, як і більшість прихильники таких от заходів, повернулась додому з порожніми обмерзлими руками, але зі сповненим невимовної радості серцем.

  Перед сном я чомусь пригадала, як спалили дідуха. Це трапилось якось дуже швидко, без зайвої метушні. Здається, так само швидко скінчились свята, і нашим нездійсненим мріям не залишається нічого іншого, окрім як згоріти під час стрімкого падіння в минуле… Ймовірно, щоби потім відродитися знову, зачувши кроки Миколая.

  Дідух перетворився на сірий клубчастий дим і канув у небо. Але його реінкарнацію спостерігали не довго. Позаяк центром теплопостачання була сцена із виконавцями, а ми шалено хотіли зігрітись…

  Я прийшла за кілька хвилин до початку. А початок трішки затягнувся… На щастя, я була не одна не на свою користь пунктуальна. Мені подібні саме видовжували й розширювали чергу за гарячим чаєм. Я зауважила, що серед них чимало прибульців з інших міст. Також я натрапила на кількох представників діаспори. Припустила, що вони приїхали на Водохреща в Київ з Канади чи Америки спеціально для того, аби скупатись в ополонці з крижаною водою. Все ж таки вода на Батьківщині – особлива: і на смак, і на дотик. Хоча звідки мені знати, я ж сьогодні не пірнала в ополонку.

  Раптом щось десь зашурхотіло – стало зрозуміло, що зараз почнеться справжнє свято. З-за лаштунків вийшло десь четверо молодих парубків із красномовними виразами обличчя: «Зараз, зараз! Зачекайте, зараз все буде!». І тут один з них зник, а через кілька хвилин повернувся з баяном і мовив: «Зараз молдавани вам заколядують!». І розтягнув міхи людям для втіхи… Наче за командою присутні почали тупцяти, переминатись з ноги на ногу, легенько підстрибували. Це чимось нагадувало рух арктичних пінгвінів. Без сумніву, кумедне і заразом зворушливе видовище. Хтось навіть ритмічно хукав собі в руки.

  Коли на сцені з’явився «Плач Єремії» на чолі з Тарасом Чубаєм, народ одразу радісно загудів. Нарешті! Колектив привіз зі Львова «Вифлеєм» – нову пісню Костянтина Москальця, яка, як і її попередниця – «Вона» (дивно, як ще цю пісню не використали під час передвиборчої агітації), також претендує на культовість.

  Виступ «плачів» видався теплим і щирим. Це створило дуже затишну атмосферу. Світлий піднесений настрій пісень зі вкрапленнями ностальгії… Чубай поводився зовсім невимушено і просто. Він намагався заохотити людей до співу – робив паузи, які мало б заповнити звучання голосів із натовпу. Декому, щоправда, а таких було більшість, в дитинстві ведмідь не просто на вухо наступив, а й зі зв’язками побавився. Від цього вкрай аматорського співу морщились навіть самі співа́ки. Тому Тарас Чубай просто продовжив свою партію – і все владналось. Виступ видався коротким… Хорошого завжди так мало! Але краще вже сценічна лаконічність, аніж невідривність.

  По справжньому незабутнім став виступ Марійки Бурмаки. Чому незабутнім?.. Після кожної своєї пісні вона обов’язково кидала в натовп якусь патетичну фразу на кшталт: «Ми – українці! В нас прекрасна культура! І ми її нікому не віддамо!», і складалось враження, ніби вона прощається. Тому їй аплодували голосно, але вона не йшла. Знову починала співати… І так, мабуть, разів 5. Вона вливала весь свій темперамент у пісні і не менш темпераментно час від часу різко хапалась за мікрофонну стійку. Їй аплодували дуже голосно. Вона собі подобалась! В цьому я певна. Дехто тихенько додавав: «Молодець! Тепер дайте Скрипку…». Але Марійка виявилась ненаситною. Чим голосніше їй аплодували, тим більше в неї виникало бажання заспівати «ще одненьку». Це було трішки комічно… Але співала вона з душею і цього важко було не помітити.

  Коли Бурмака нарешті змерзла і звільнила сцену, на неї вийшов Олег Скрипка в червоній шапці-вушанці, а з ним – веселий колектив у вишиванках «Лє Ґранд Оркестр» – скрипка, труби, контрабас, цимбали, барабани і грайливі співучі дівчата. Все це звучало просто вибухово! Вони грали надзвичайно запальні пісні, зрідка розбавляючи свій виступ ліричними мелодіями. Скрипка брав до рук то свій акордеон, то гітару і якось чаруюче зазирав в очі кожному, хто стрибав і танцював під сценою.

  Особливо мене приємно вразив зошит для нот, який поставили перед собою трубадури: він був темно-синього кольору, а на ньому була емблема Української збірної з футболу. «Реальні пацани!» – проскочило в голові. І грали вони також реально!

- Ну що ж, ви вже змерзли! – випалив Скрипка, а потім додав – Вщент!

  «Ні!» – почала гудіти розпашіла червононоса публіка. І музи́ки продовжили. Цього вечора мені так і не вдалось змерзнути, допоки тривав концерт.

19.01.2010

Фотографію позичили тут: http://life.pravda.com.ua/wonderful/4b3626bd45368/