Борсання мухи в окропі чи відповідь вітчизняним антиглобалістам?
Ольга Бондаренко
«За Юлю голосував? – Та ні. – За Янека? – Та не ходив туди взагалі. – Чого? – Так все одно ні за кого ...» Із розмови у студентській їдальні. 08 січня 2010 року.
Ненавиджу цю країну. Лідерів, які мають народ за бидло і народ, який цих лідерів обирає. Плаче, віддається за мішечок гречки і знову обирає. Чи просто пускає все «на самотік». Ні, звісно, я не знаю жодного українця, задоволеного владою: газети-телевізори, бабусі біля під’їзду, Інтернет, радіо – глобальне народне невдоволення чинними керманичами виривається з усіх усюд.
Особлива єдність суспільної думки з цього приводу відчувається у громадському транспорті чи в магазинних чергах: лайка на керівних осіб держави стає своєрідним паролем – приводом і лейтмотивом соціалізації абсолютно незнайомих людей, незалежно від віку-статі-наявності-відсутності ознак «вищої раси», типу хутряного покриву та поважної кількості дорогоцінних металів на фасаді.
«Він» та «вона» стають героями анекдотів, та новітнього урбаністичного фольклору – наступний крок, певно, – перетворення на казкових злих створінь, якими лякають неслухняних дітей. Словом, псевдо-політичні балачки перетворилися на справжню суспільну коросту. І чи-то вражають, чи-то просто ретельно засмічують життя – не гірше від епідемії свинячого грипу чи традиційних всюдисущих переповнених смітників. Причому до безладу у владі народ явно звик. Слова «чиновники» і «корупція», «політики – порожні обіцянки» в уяві пересічного українця (ну, скажіть, що ви не згодні!) формують такий само стійкий асоціативний ряд, як «маршрутка-тиснява-шансон».
«Вершки» політикуму – не без участі ЗМІ – стали членами чи не кожної родини – у сенсі, родичів не обирають. До них і ставляться відповідно – як до невиліковно хворих: за традицією охають-скаржаться-сльози ллють – поки ті не бачать, – а позбутися не можуть. То ж, із рештою, шкодують, себе-бідних, яким доводиться так жити-поневірятися. Однак, далі від балачок на кухні справа не йде: випустили пару, та й знову на панщину – бо ж треба, якось потомство годувати. Та й самим «в люди вибиватися» - до годівниці чим ближче. А там уже роби своє та й помовкуй – покірне телятко, як каже народна мудрість, - дві матки ссе. Щоби революції вершити, то ж Мессія потрібен, а моя хата – скраю, то ж якось воно й буде. А постраждати – то ж у нас святе, нас всю історію плюндрують… Бр-р!. Якесь замкнене садо-мазохістичне коло, а не ментальність. Оце я й ненавиджу! Під час таких проявів національної самобутності відчуваю себе іноземкою, а радше – інопланетянкою. А ще – коли поруч суржик, який лузає насіння і переливається усім своїм блискучим одягом десь посеред трамваю чи метро. Утім, це окрема тема.
…Можете вважати мене черствою непатріоткою.
За таких умов, я – за глобалізацію. Тобто, якщо культура глобальною не буває, то хоча б – за цивілізацію і стійке розвинуте й захищене суспільство. Тоді й напівмертва, але – не смію сперечатися - з великим потенціалом національна культура – оклигає. Адже, як не банально, а коли людям нічого їсти, - шкала цінностей, як відомо, зміщується до задоволення найперших фізіологічних потреб. Україна ж – не Європа, вибачте (облишмо наразі гордитися географічною приналежністю). Це там можна боятися взаємної нівеляції самобутності народів. А нас до Євросоюзу все одно найближчі років сто не пустять – інтеграції з таким політично-економічним «дивом» сахаються, як мари.
Отже, спіть спокійно, масово змішатися з німцями чи французами і зникнути як нації нам не загрожує. А от до їхнього рівня стандартизованого законодавства, економічних і технічних процесів, саме-собою зрозумілого звичаю викладатися на роботі та умов і зобов’язань які (цілком і повністю!) реалізовує за це роботодавець – ще працювати й працювати. Та й взагалі, як на мене, кого-кого, а нашого брата вже нічим не злякати. Хай то – глобалізація, свинячий грип (пташиний, крокодилячий чи людський-звичайний), криза чи ще яка новомодна пошесть. Зокрема, якщо світ всерйоз замислився щодо глобалізації лише наприкінці 20-го століття (термін вперше зафіксовано в англомовному словнику іще 1961-го року, а свою «Глобалізацію ринків» гарвардський професор Теодор Левітт написав 1983-го), справжня масова стурбованість цим явищем – аж до громадський рухів і протестів – постала аж із початком 21-го століття. Українську ж національну ідентичність ретельно винищували іще століттями до того. Згадайте валуєвський циркуляр та емський указ – який навіть слова під нотами українських пісень змушував писати в російській транскрипції. А чого варті 75 років майстерної комуністичної уніфікації? Ну що нам після цього – глобалізація?! Як на мене, найбільша вітчизняна проблема – не в суспільних тенденціях, не в моді на прозахідну орієнтацію і навіть не в чинному політичному режимі, а в голові – кожного конкретного індивіда. Особистість не дасть себе розчинити в масі. Це принципово різні психології. То ж говорити слід радше про те, що в стрімкому темпі сучасного життя, який ніби за законами доцентрового прискорення, збільшується щомиті, по вуха затурканий індивід – кредитами, інфляціями, перманентними виборами, нечищеними дорогами, політичною нестабільністю і стабільною непевністю у завтрашньому дні – перелік можна продовжувати нескінченно – так от, цей нещасний, уже звиклий до ошуканого стану, індивід має дедалі менше сил і бажання не те, що на розвиток, а принаймні на збереження себе як особистості. Людина байдужіє. А коли настає апатія – так легко почати плисти за течією. Споживати гамбургери з макдональдсу, серіали і слогани з біл-бордів. Це значно простіше. Швидко. Автоматично. Мінімум зусиль. Поринути у попсу, перетворитися на маскультуру, зникнути – щоб ніхто більше не займав. Але ж до чого тут глобалізація? Народ просто винищують. Націю примітивізують до вишиванок-шароварів і вєрок-сердючок – бо так доступніше. І керувати простіше. На думку спадає, що наша загроза – не в культурній глобалізації, а в ментальному спопсовінні у «суржику мислення».
Французи, які живуть у глобалізованому Євросоюзі, поміж мішанини рас і етнічних меншин, за щонайменших невдоволень виходять на вулиці – принагідно нагадати чиновникам, хто є в країні справжньою владою, і навіщо її люди-громадяни-особистості-нація обирають. А ми мовчимо. Нікому й ні у що не віримо. А найгірше – не віримо навіть у себе. У власну можливість щось змінити – досягнути успіху власними силами, розумом, наполегливою працею. Це не заклик на черговий Майдан – боронь боже! Це апеляція до розуму і свідомості – «не тупити», не продаватися. Збегерти своє «я». Адже спасіння тих, що потопають – самі знаєте, чия справа. Забагато загальних фраз? Та ж кожна особистість – найрозумніша. І має власні рецепти (не маю сумнівів, і поради), як все це зреалізувати. Принаймні в межах одного власного життя-буття… Авжеж. У нас і так проблем багато. Якось воно буде…
10.01.2010
